Що не так із санкціями. Три аспекти (продовження)
До того ж, санкційний механізм в Україні неймовірно "сирий" і створює додаткові ризики в майбутньому. Зокрема, Україна може опинитися під вогнем багатомільярдних зустрічних позовів.
Наразі ще один аспект – санкції часто накладаються на громадян України, а це несе тяжкі юридичні та політичні наслідки. Справа в тому, що для громадян України мають діяти закони України.
"Коли пізніше почали застосовувати санкції до інших українських фізичних осіб, для мене в цьому контексті вони мають усі ознаки політичного переслідування . І питання не в тому, чи подобаються мені ці люди чи ні. Якщо ці люди - громадяни України, якщо це юридичні особи – резиденти України, арештуйте їх через суд, є заочна форма вручення підозри, переслідуйте їх відповідно до законодавства через правові механізми – слідство , звинувачення органами прокуратури, рішення судів. Тоді все це буде зрозуміло та прозоро", – вважає екс-міністр фінансів Ігор Уманський.
Перш ніж продовжити цю тему, зроблю важливе відступлення. "Пострадянська людина"
Питання санкцій в Україні є неймовірно політизованим, як і багато інших. Політичні супротивники описують події так, ніби влада України свідомо порушує закон для досягнення своїх дрібних матеріальних цілей. Звісно, представники влади наполягають, що ними рухає національний інтерес, який потребує рішучих дій.
Якщо дивитися на це протистояння об'єктивно, то варто розглянути санкції як частину історичного процесу.
Дозволю собі відсилання до книги "Пострадянська людина" відомого українського політолога Михайла Мінакова. Він описує процеси, що відбуваються в Україні, як пошук нового шляху після відмови від радянської моделі розвитку.
Цей шлях паралельно проходять усі держави, які раніше входили до складу СРСР. Всі починали йти приблизно в одному напрямку, прагнучи побудувати демократичні інститути (поділ влади, верховенство Закону, захист прав людини, ідеологічний плюралізм), вільний ринок (формування класу підприємців, неоліберальна модель і участь у глобальній економіці), національну ідею (відмова від міжнародної моделі розвитку на користь націоналізму) та європейський напрямок (прагнення гармонізувати власні норми та цінності зі "старою" Європою).
Результати цього шляху виявилися дуже різними. У багатьох випадках стався відкат від демократії у бік автократії, замість вільних підприємців виникли олігархи, верховенство закону багато в чому залишилося на папері.
Одна із причин, чому не здійснилося омріяне – так зване пострадянське мислення. Мільйони пострадянських людей відбули розчарування у свободі, і на цьому тлі зміцнилися авторитарні тенденції, які супроводжувалися "екзистенційною співворожістю" між народами.
Михайло Мінаков зробив важливий висновок: пострадянська епоха виконували роль містку між минулим та майбутнім. Прагнучи розквіту свобод, багато країн повернули не туди. Втомившись від невизначеності, вони звернули на "знайомі, хоч і небезпечні стежки минулого". Під минулим мають на увазі навіть не СРСР, а "імперсько-колоніальну колію" .
Загальні тренди цілком застосовуються до санкцій. Є привід вважати, що юридична практика пішла помилковим шляхом. Проте це не випадковий збіг обставин, а відображення сучасного стану українського законодавства, яке власне є проявом пострадянського мислення.
Через свою молодість, законодавство України є доволі сирим масивом, який формувався і перероблявся різними політичними групами під впливом моменту, соціальної ситуації та конкретних інтересів. Як наслідок, українське правове поле нагадує клаптикову ковдру, порівняно із правовими полями Британії, "старої" Європи та США, монолітними та злагодженими століттями практики.
Численні системні протиріччя часто дозволяють можновладцям України підходити до одного і того самого кейсу з протилежних позицій.
Чи можливо, щоб "сира" система, повна протиріч, дала правильну спадщину? Навряд. Хвороби зростання усієї правової системи України успадковані санкційним механізмом. Тому не дивно, що санкції в Україні надзвичайно політизовані, механізм сповнений протиріч, а самі санкції замість досягнення задекларованих цілей створюють безліч ризиків. Що й призводить до втрати довіри із боку населення. Третій аспект. Санкції проти громадян України сумнівні
Чому ще в Україні санкції втрачають довіру населення? Приверну вашу увагу до статті відомого у минулому політика та юриста Валерія Карпунцова.
Він наводить висновки трьох Конституційних судів: Німеччини, Італії та України:
- "Коли влада починає карати без суду, вона скасовує право як таке" (ФРН, 1985);
- "Коли держава починає карати не через суд, а через указ - це вже не правосуддя, а політична розправа" (Італія, 1997);
- "Санкції є інструментом зовнішньої політики держави, а не механізмом кримінально-правового впливу на громадян України, до яких має застосовуватись виключно правосудна система" (КСУ).
- Ось ще одна цитата з його статті: "У правовій державі навіть надзвичайні повноваження обмежені правом" (ЄСПЛ, 1993).
Усі чотири висловлювання повною мірою стосуються сучасної України, і вони збігаються з тим, що сказав Ігор Уманський.
Санкції дійсно замислювалися як інструмент зовнішньої політики, проте згодом почали застосовуватися всередині України. Причому, вони стали інструментом "швидкого" законодавства, дуже нагадуючи надзвичайні закони воєнного часу.
Без жодного сумніву, це порушення правової логіки, бо всередині України мають застосовуватись закони України та процесуальні норми України. Крім того, вони припускають доступність судів.
Ось цитата самого Карпунцова:"Санкції в Україні все частіше застосовуються не до іноземних суб'єктів чи колаборантів, а до громадян України, щодо яких не винесено жодного вироку, не завершено розслідування, а часто навіть не відкрито кримінальних проваджень... Стаття 41 Конституції України гарантує право приватної власності та забороняє її примусове відчуження інакше як за рішення. Але в механізмі санкцій судова гілка влади взагалі відсутня.... Влада в особі РНБО ухвалює рішення щодо застосування санкцій до українських громадян. Президент вводить його у дію Указом. Банки блокують рахунки, а АРМА передає майно новим керуючим. Це – в обхід Кримінального кодексу, КПК, Цивільного кодексу, суду та адвокатури".
Валерій Карпунцов має свою політичну позицію, яку я не цитуватиму. Однак його висновки як юриста – безумовно, дуже грунтовні. Викладу свої міркування, не стаючи ні на чий бік у політичних суперечках.
Дійсно, в Україні вже кілька неврегульованих кейсів, коли санкції застосовано проти громадян та юридичних осіб України. При цьому цих осіб не названо терористами, і лише в окремих випадках РНБО пояснює своє рішення зв'язком з Росією, які (можливо) мають ці особи. Це порушує ст.19 Конституції, яка свідчить: "Органі державної влади та органи місцевого самоврядування , їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі , в межах повноважень та в спосіб , що передбачені Конституцією та законами України".
Іншими словами, санкції проти громадян України прямо суперечать і самому закону "Про санкції". Проте вони застосовуються, і це створює правові колізії. Дедалі більше критична маса подібних колізій накопичується через прийняття нових і нових санкцій.
Згадані колізії до 2025 року не перетворювалися на реальні судові рішення. Причин тому було декілька. Перша – технічна, друга – патріотична.
Технічна причина полягала в тому, що РНБО банально не видавав підсанкційним особам документ із печаткою та підписами, а на підставі новини в інтернеті неможливо заперечувати рішення РНБО у суді.
Патріотична причина полягає в тому, що українські суди досі відмовлялися приймати справи щодо санкцій до провадження. Вони мотивували свою відмову тим, що немає чіткого розуміння у питанні, чи президент України саме накладає санкції або лише підписує рішення РНБО. Фактично, судді боялися ставати на шляху механізму санкцій, аби не отримати реакцію влади вже проти себе. Цей острах вони самі пояснювали тим, що судді є громадянами України, а тому солідарні з народом.
Однак ці аргументи видаються досить надуманими. Рано чи пізно українські суди змушені будуть розпочати масовий розгляд санкційних справ. Багатомільярдні компенсації – цілком ймовірний результат цього процесу.
У 2025 році відбулася знакова подія. Верховний Суд уперше зняв персональні санкції з фізичної особи. Це був француз, екс-працівник BNP Paribas Дюрей Луї-Мішель. Санкції на нього було запроваджено у лютому 2023 року. Сама пор собі персона Дюрея не є політично значущою, проте набагато більше значення має саме судовий прецедент.
Це – перше подібне рішення. Важко уявити, яких сюрпризів тепер очікувати від розгляду подібних справ.
Безумовно, подібні явища поступово підточують довіру суспільства до санкцій. Вже спостерігається парадоксальний ефект. Поступово антирейтинг чинної влади зростає, і ухвалені нею рішення репутаційно працюють вже проти неї (хоча раніше працювали на користь).
"Картонний Майдан" лише довів це. Наступним буде етап, коли накладені владою санкції стають своєрідним "знаком якості" підсанкційного політика, і не лише в очах його прихильників. Безумовно, ми поки що говоримо лише про вибіркові внутрішні санкції, але не виключено, що згодом у суспільство відчує зневагу до санкцій загалом. Це емоційний, а не раціональний феномен.
Приблизно такий самий ефект починає грати конфіскація майна з урахуванням санкцій. Ще на початку війни Україна ухвалила закон, який дозволив проводити конфіскацію.
Після 24 травня 2022 року з'явилася можливість конфіскувати на користь України не лише власність підсанкційних осіб, а й майно (формально чуже), яким вони МОГЛИ РОЗПОРЯДЖАТИСЯ (тобто, навіть якщо воно їм не належало). Закон також припускав, що можна конфіскувати майно не лише в Україні, а й за кордоном.
Аби конфіскувати майно через суд, було створено свого роду гібридний правовий продукт. Вищий антикорупційний суд України (ВАКС) отримав повноваження стягувати підсанкційні активи на користь держави. Якщо доведено, що особа під санкціями не може довести походження статків та одночасно діяла на користь держави-агресора (ну звісно, це нескладо довести), ці активи вилучаються як незаконно отримані.
Конфіскація прийшлася до смаку українській владі.
Я хотів би нагадати про феномен пострадянської людини (дивіться вище). Конфіскація народила абсолютно неминучий феномен – відвертий хаос у керуванні вилученим майном. З цього хаосу виросли характерні для України зловживання та переділ.
Відповідно, виник прямий логічний ланцюжок: санкції – це спосіб вилучити та переділити чуже майно. Цей зв'язок виглядав певним досягненням, поки вилучали майно російських олігархів. Але він ставав токсичним, коли санкції накладалии на цілком легальних бізнесменів з причин, які можна назвати надуманими.
"І в той період проходила інформація, що сам факт попадання чи не попадання до таких списків був тарифікований, і людям пропонували певні умови. Так це чи ні – не можу стверджувати, але з урахуванням того, що я вже сказавши вище, що до списку не потрапили знакові контрабандисти, можна підозрювати, що чутки мали під собою ґрунт", – описує це Уманський .
Справді, у контексті пострадянської людини подібне явище цілком можливе. Як мінімум, у сприйнятті мешканців України. Не варто дивуватися, якщо припущення про санкції як інструмент переділу автоматично пошириться на активи, вилучені в росіян.
Ще раз нагадаю логічний ланцюжок: санкції = політичне переслідування = переділ = прихована особиста вигода. Кожне двозначне рішення лише зміцнює підозри та підриває довіру до рішень влади.
Додайте до цього дуже сумнівну економічну ефективність санкцій, про яку я писав раніше. Активи на десятки мільярдів гривень за багато років принесли Україні вигоди від сили на 2 мільярди.
Своєю чергою, це викликає підозри, що низька економічна ефективність може бути навмисною. А доходи від управління активами, які вважаються "поганими", йдуть далеко не до бюджету України.
Ці провали підривають довіру до механізму санкцій в Україні загалом. Вони викликають справедливі питання про справжні мотиви тих, хто готував ці рішення.
Підіб'ємо підсумок. Санкції в Україні – безумовно "сирий" механізм, який використовується як інструмент швидкого емоційного реагування на війну.
"Дитячі хвороби" санкцій з роками стали перетворюватися на серйозні недуги, які загрожують Україні серйозними наслідками у вигляді зустрічних позовів. Однак ще до того санкції ризикують потрапити до категорії токсичних для влади, і тоді вони почнуть грати проти України.
Як уникнути цього сценарію – окрема та дуже важлива розмова.