Нідерландське видання Nederlansdagblad опублікувало історію двох артилеристів бригади «Червона Калина» – батька та сина, які служать в одному розрахунку. На момент повномасштабного вторгнення Олександру був 51 рік. Його сину – також Олександру, – було 21.
Про це йдеться в публікації на сторінці штурмової бригади НГУ «Червона Калина».
«Пам’ятаю, як ми колись грали у футбол, і я завжди мріяв, що мій син стане справжнім спортсменом. Але війна змінила всі наші плани», – з ностальгією говорить батько.
Олександр старший – чоловік міцної статури, з теплою усмішкою та сумними очима. Біля нього стоїть його син – Саша-молодший. У цивільному житті він хотів бути вчителем історії, а не футболістом. Натомість тепер виконує завдання поряд з батьком в артилерійському дивізіоні.
«Я одразу потрапив до артилерії, а батько – водієм у піхоту. Тоді ми не стали наполягати на тому, щоб служити разом. Тому зустрілися лише через рік. Я попросив перевести батька до підрозділу в якому я служу», – ділиться спогадами молодший артилерист.
Олександри пригадують, що до війни мали напружені стосунки: чи то через невиправдані сподівання батька про спортивну кар’єру сина, чи через впертість Сашка-молодшого. Тоді вони не розуміли один одного. Зараз все змінилося – Олександри розуміються з півслова. Коли вони служили порізну, Саша щодня переживав за батька.
«Я завжди намагався дзвонити йому, перевіряти, чи він повернувся живим. Тепер, коли вони разом на фронті, йому вже не потрібно так сильно хвилюватися. Він завжди на очах, і мені від цього легше. Ми ніколи не сваримося – принаймні поки що», – жартує молодший артилерист.
«Я возив хлопців з бази на позиції і назад, також возив поранених і загиблих побратимів, – згадує Олександр. Поїздка по відкритих просторах Запоріжжя, де немає дерев для укриття, була справжнім випробуванням. Пам’ятаю момент, коли два дрони вибухнули прямо поряд. Я просто чекав на влучання, але доля вирішила інакше. І зараз я тут – мабуть, більше завдяки сину. Не дарма виховував його. Подивіться який виріс», – з посмішкою говорить батько Олександр.
Одне з найскладніших завдань для них – зробити так, щоб родина не хвилювалася.
«Моя дуже хвилюється за нас. На щастя, у неї є молодший син, який піклується про неї, але йому всього 20 — і він теж може мобілізуватись. Така у нас родина, ніхто не хоче залишатись осторонь», – говорить старший артилерист.